Ризома Миколи Ільницького: літературознавчі есеї про постаті відомі, Лиса Микиту і дерева
Прочитала нещодавно книгу відомого львівського літературознавця, професора Миколи Ільницького “Читаючи-перечитуючи”, і зловила себе на думці, що вона змотивувала мене робити більше, працювати більше, ніж будь-які сучасні модні коучі на ютубі чи курси з тайм-менеджменту. Власне, чому? Тому що у вічі впадає факт, яка ж колосальна дослідницька праця стоїть за тим, щоб написати кілька невеликих сторінок.
Розгортаю статтю (а ця книга — це, власне, збірка статей, які Микола Ільницький написав протягом останніх років). Стаття називається “Два варіанти лисячої одіссеї”. Читаю перші сторінки. Йдеться про всім знайому з дитинства поему Івана Франка “Лис Микита” і, як гадаю, нікому не знайому поему Й.-В. Ґете “Райнеке-Лис”. Ну гаразд, можливо, й відому, але вузькому колу інтелектуалів. Микола Ільницький пише про дві долі цих поем, але геть не обмежується лише ними. Він завертає в наступний коридор і виводить уже до давньої нідерландської повісті Віллєма ще 1250 року. Потім ідемо в закуток цього ж коридору, де зустрічаємо Франка, який собі бесідує зі своїм товаришем Михайлом, і з їхньої бесіди ми дізнаємося, як ще у гімназії малий Іван Франко читав “Райнеке-Лиса”, ховаючи підручник під лавкою. Із закутка цього коридору веде заплутана нитка: хто ж був автором українського перекладу “Лиса Микити”? Автор починає розбиратися в цьому питанні, прискіпливо аналізуючи різні версії та історичні дані.
Потім ми заходимо, вслід за автором, у залу суду (пригадуємо, що суд — ключовий момент поеми), де автор нам розповідає про закони цього суду, ідучи аж до Йогана Гейзінги та щита Ахілла і до “Ґарґантюа та Пантаґрюеля” Франсуа Рабле. Не оминає Микола Ільницький і ґендерні конфлікти в поемі, і описи замків (ось куди нас виводить коридор — до замку, але українська версія замку відрізняється від німецької). І, врешті, добираємося до скарбу, який автор аналізує у фольклорному ключі. Візьмемо ще традицію алегоричності імен від часів Середньовіччя, аналізи віршових розмірів (гекзаметри-хореї), і можемо вважати мандрівку шляхом подоланою. А починали, здавалося б, з дитячої поеми, всім знайомої… І так кожна стаття у цій книзі — глибока й змістовна. Чому для мене ця книга стала мотиваційною літературою? Бо важко уявити, скільки джерел — різних — потрібно опрацювати, щоб написати таку містку, насичену, як соти, статтю лише на чотирнадцять сторінок. Це ж усі ці записи розмов, спогади, мемуари, біографії — усе для того, щоб запросити читача у мандрівку з багатьма ходами і закутками.
Я взяла до рук цю книгу, щоб побачити, як працює з текстом такий досвідчений літературознавець. Микола Ільницький не потребує представлення в наукових колах, він зробив багато для гуманітаристики в цілому, виховав на своїх лекціях багато поколінь філологів. Книга об’ємна, всеохопна, відображає широту наукових зацікавлень. Взагалі, у ній є чотири розділи. Це “Студії”, “Портрети”, “Сильвети” та “Роздуми над книгою”. В кожному розділі — декілька статей, і кожна, кожнісінька стаття — ментальний лабіринт, яким ідеш за інтелектуальною насолодою, — не без долання виклику надконцентрованого письма — але таки з насолодою.
Окремо хочеться відзначити широту контексту та порівнянь. Наприклад, як в оповіді про Ярослава Цурковського, більш відомого як психолога, Микола Ільницький в дечому порівняв його поему “Збентежений літак” з “П’яним кораблем” Рембо. Або як, пишучи про Романа Кудлика та його вірші, автор несподівано заводить нас у Макондо.
Есей “Йду найперше вклонитися грабові”, в якому автор розповідає про поезію Михайла Шалати, мені чомусь навіяв спогади про вірші Жадана, який любить писати про дерева (“Я ж знаю, про що ти насправді думаєш, коли ти думаєш про дерева”). “Михайло Шалата — чи мимоволі, чи усвідомлено — потрапляє у контекст дуже цікавої теми і знаходить свою розв’язку полярностей природи дерева, акцентуючи домінанту його постійності (“Постійність дерева”)”, — пише Микола Ільницький, і мені тут вбачається намацування дуже влучної, моментної особливості дерева — його сталості. Його величності і вірності. Чи не про це пише і Жадан, і Шалата, і Рабіндранат Тагор та Дмитро Павличко (про них згадує автор).
Ловлю себе на відкритті, що всі, хто коли-небудь писав про дерева, писали і про закоріненість, стійкість. До речі, про закоріненість. У цій книзі є стаття “Коренева система літературного пограниччя”, у якій доволі оригінально переплітається вже звикле всім поняття “ризоми”, “грибниці” не тільки в контексті постмодернізму, але ще й незвикло розширюється цей контекст на літературу пограниччя в широкому значенні. Тут йдеться про книгу Юрія Барабаша “Вулиця Крокодилів / Невський проспект. І поза ними. Письменник на етнокультурному пограниччі”. В чому відмінність сприйняття дому Леопольда фон Захер-Мазоха і Станіслава Вінценза в Юрія Барабаша? Закоріненість у спільному ландшафті, як пише М. Ільницький, але різниця в сприйнятті Галичини як своєї та несвоєї території. І Микола Ільницький ці приналежності до різних етносів називає кореневою структурою. Більш цікаво почитати про пограниччя містичні, ірраціональні, як-от петербурзький простір у Миколи Гоголя та дрогобицький простір у Бруно Шульца. Щодо пограниччя, окремо опрацьовано ще питання мови, і знову натрапляємо на вічне питання: так чий же письменник Гоголь? Врешті, автор підходить до проблеми мовної ідентичності письменника і розгортає її.
Якщо кинути побіжний погляд на зміст книги, то, мабуть, найбільше приваблює легкістю та грою назва: “Це ж арт! — Це мистецтво”. Хоча, мені здається, що уточнення “це мистецтво” — зайве, без нього назва була б ще влучніша. Схожу заувагу саме в цій статті висловлює автор Михайлові Зарічному, а саме його поезії: “Коли в тебе сплін// сплюнь// минеться”. Микола Ільницький пише, що без останнього рядка було б влучніше, і, гадаю, що це дуже влучно. Ця стаття оригінальна також легким аналізом поєднання математичного та поетичного таланту (адже Михайло Зарічний, перш за все, є відомим математиком).
Багато ще постатей згадано в книзі — більш знаних широкій публіці, як-от, Богдан-Ігор Антонич, Василь Герасим’юк, Віктор Неборак, та менш знаних, але не менш цікавих, як-от Дмитро Загул, Володимир Затуливітер, Йосип Позичанюк та інші. Але найбільше вражає, як плавно перетікає оповідь від одного імені до іншого, як нанизуються цитати, спогади, як виокреслюються судження, і яка колосальна інтелектуальна праця, наче айсберг, є основою для книги в океані сучасного літературознавства. Та ще й, у моєму випадку, є якісною мотиваційною літературою, аби “лупати сю скалу”.
